У нас пішов сніг! Такий гарний, білий, лапатий-лапатий... Дивишся на нього вверх і ти опиняєшся в дитинстві, неначе лежиш в снігу, а на тебе зверху падають частинки неба, частинки зимових зірочок! Відчуваєш себе щасливим.

 Він вільний, красивий... Хочеться туди, до нього, в повітря... Він летить, а я впаду. Мої крила в Данії. Він розтане, а я живу.

Я сильно сумую за вами мої крила. Мені вас не вистачає до невимовної болі в грудях. До того болю, який здавлює голову, серце, що іноді здається, що вже і не живеш... А потім тук...тук... вдох... видох...вдох... живу. Без вас, мої крила... Без тебе.

 Наш сніг мимоволі перетворився на дощ. Я завжди думала, що це Бог плаче із-за нас, людей... Це дійсно сльози небес; а дивлячись на нашу погоду (то дощ, то сніг, то сонечко) , можна подумати, що у неба депресія...